Черга на українському кордоні була не великою – десь зо 3-4 автомобілі.

Тому я вирішив не ломитися без черги, як порядний байкер, а зачекати „як всі”. Формальності української сторони зайняли буквально кілька хвилин. Здається, в мене навіть не запитали куди я їду і що везу з собою. І дійсно – ну про що можна питати в людини, в якої і так все на обличчі написано – замизганий в болоті ендуро, такий самий його пілот і два маленькі кофри. От я вже на нейтральній території. Черга біля словаків була також маленька.

Стою, чекаю поки прикордонник забере документи на перевірку.
Увагу привернув плакат, який викликав щиру посмішку.

Дуже вже нещасне було на вигляд це намальоване „звірятко”, якого через брак щеплень не пускали до Євросоюзу.
Фотографуючи його, нарвався на зауваження від прикордонника. З ним же в мене відбувся веселий діалог.
- Куди пан їде?
- Кататися.
- А в яку країну пан їде?
- В Словаччину їду. В Чехію їду. В Німеччину їду. В Польщу їду. І взагалі – чого ти придовбався – ти що не бачиш, що нормальний пацан виїхав на покатушки.
- Ну то щасливої дороги!.. :)
Звичайно, я йому не хамив, але суть нашої розмови була саме така. Прикордонник посмішнувся, віддав документи – і от я вже в ЄС.
Відразу за постом я зупинився щоб подивитися на карту – куди все ж таки мені їхати. До переходу через кордон мені було настільки цікаво – чи пропустять чи доведеться їхати в Польщу – що я навіть приблизно не уявляв через які міста в Словаччині їхати. Брати „на Братіславу і Брно” я не хотів, бо вже був там минулого року. Інша дорога на Чехію йшла по півночі країни – через Кошице і Пряшів. Так я і поїхав.
До Кошице зрозуміти, що ти вже за кордоном – важко. Відрізняються тільки знаки латиницею. Прилизно такі ж хати, нормальні (саме „нормальні”, а не „прекрасні” чи „погані”) дороги. Вивіски часом дублюються українською мовою. Загалом – таке ж „прикордоння”, як і з боку Польщі чи Угорщини.
Саме місто Кошице – також нічого особливого. Звичайна собі провінція, де мікрорайони багатоповерхівок (але не вище 9-ти поверхів) чергуються з приватним сектором. Відразу за містом дорога бере круто вбік і вгору. І взагалі стає багато поворотів і горбів. Якщо я правильно зрозумів – це починаються Татри. От тут вже розумієш, що ти не в себе вдома, бо в нас в Карпатах дороги все-таки залишають бажати кращого. Там – не так, як в Білорусі чи Німеччині, але все одно – скаржитися нема чого.
Пряшів – чимсь схожий на Кошице. Не думаю, що якщо потраплю туди ще раз, то зможу чітко сказати де одне місто, а де друге. Може центр і відрізняється, але по тих дорогах де я їхав – все доволі схоже.
А за Пряшевом – гори значно вищі і крутіші, серпантини все „зліші” і їхати стає все цікавіше. Поспішати мені сенсу не було. Я знав, що до Чеського Дуба (де живе сестра) я за один день все одно не доїду і доведеться ночувати десь по дорозі. Тому я настроївся їхати десь до 5-6 вечора і потім дивитися де можна пристати на нічліг.
Загалом Словаччина – це один з найприємніших участків дороги з усієї подорожі. Країна ДУЖЕ красива. Думаю, що там я би хотів і зміг жити. З одного боку – не відчуваєш себе „в гостях”. Знайомі, схожі на Карпати, пейзажі. Не ідеальна (тобто така, що не викликає відчуття „чужого”) якість доріг – всі вони в латках. Але з іншого боку – ці латки тебе не дратують, підвіска мотоцикла їх майже не відчуває. Ти їх очима помічаєш, а „руками” – ні. Попри дорогу по селах, як і в Україні, сидять люди і чимось торгують. В Словаччині найчастіше - овечим сиром. Разом з тим, відчуття, що країна „бідує”, як це часом буває кол подорожуєш тут, - немає.
А, згадав одну деталь, яка відразу впадає в око після кордону – багато циган (чи ромів – не знаю як воно політкоректніше). Було кілька сіл, де на дорогах бачив лише їх. Таке враження, що словаків там нема взагалі, або вони тусуються не попри дорогу. Чи загрожуть цигани\роми мандрівникам – не знаю, я там не зупинявся. Але вже, скажімо, за Пряшовом їх майже немає.
Дільниця Попрад–Ружомберок – це взагалі рай на землі. Десь там дорога виходить на плоскогіря, а справа неподалік – відразу різко кілька гірських вершин, вкритих хмарами. Шкодую, що не спинився пофотографувати, але з одного боку - був настільки заглиблений в „мото-медитацію”, а з іншого розумів, що позичена цифрова мильничка навіть приблизно не передаться хоча б часточки цієї краси.
А сам Ружомберок – це рай в раю. Принаймні так, як я собі це уявляю. Взагалі-то це зимовий гірськолижний курорт. Маленьке, затишне містечко, затиснуте між горами. Акуратні готельчики, на краю міста – кілька озер. І річок в країні взагалі багато. Дерева часто нависають над дорогою з обох боків, утворюючи „тунелі”. В гарячий червневий день – саме те, що треба. Машин не багато, десь половина з них „Шкоди”. При чому бачив якісь такі вже старі моделі, що аж страшно ставало – як воно ще їде.
Словаччина цікава саме для їзди на мотоциклі. Навіть не можу згадати, чи часто було хоча б 100 метрів „рівної” дороги, без поворотів. Переважно шлях немилосердно „петляє” між горами-лісами та понад річками. Разом з тим, кількість знаків на дорогах – достатня. Десь у Словаччині я зрозумів, чому мене в Європі не „нервують” знаки обмежень (на відміну від України). Бо там їх можна пояснити. Якщо стоїть обмеження швидкості „50” – то значить попереду крутий поворот або ще щось, через що дійсно треба скинути швидкіть, бо буде біда. І коли поворот закінчиться – обовязково буде стояти знак, де ця цифра „50” буде перекресленою. Не так як у нас -5 років тому поставили знак „ремонт дороги” + обмеження „40” – але і дорогу не зробили, і знак не забрали на радість ДАІшникам.
Чим далі вглиб Словаччини, тим більше ставало мотоциклів на дорогах. Переважно чоппери або ендуро. В марках – або Харлеї, або БМВ ГС. Байкери в Словаччині їздять і поодинці, і групками, хтось вітається, хтось – ні. Вітаються переважно „ендурники”, а „чопперисти” намагаються проїхати так, щоб всі навколо побачили, який же в них блискучий і гучний мотоцикл. Вобшем „пафосники”, як і в Україні....
Так кілометр за кілометром, година за годиною наближався час обіду. Не встиг я про це подумати, як побачив кілометрів за 30 до міста Жиліна великий і красивий напис – „Harley-Davidson Pub – 1 км.”. Ну, думаю – це знак з неба, що час підкріпитися.
Щоб заїхати до них на подвіря треба було зїхати з дороги в маленьку бокову вуличку. Сам паб оформлений у „ковбойській” тематиці. Це такий собі „двір” з багатьма столиками по периметру під навісом.

Заїжджаєш всередину (пускають не тільки Харлеї, мого Пегаса також прийняли до стада), кидаєш мот по центру, а сам всідаєшся за стіл і чекаєш офіціанта. Чекаєш, мушу сказати, довгенько.
Коли я приїхав, то у дворі вже стояло з десяток-півтора мотоциклів. Виявилося, що вони належать двом компаніям. Одні переважно на Харлеях приїхали з Чехії. Інші – група поляків на різних мотах, в тому числі і на БМВ 1200 ГС. Цікаво, що ГС був один і належав він старому-старому поляку, який був найтихішим з них. Решта були „чопперники” і нагадували зграю ворон, яких пре все „блискуче”.
Поїсти мені принесли здоровенний стейк з купою овочів і безалкогольне (на жаль) пиво.

Поки я їв і чехи, і поляки швиденько зібралися і якось раптово я з Пегасом опинився сам на ціле кафе.
В голові відразу склалася весела історія про те, як я буду розказувати, що приїхав до словацьких байкерів, гупнув кулаком по столу і ревкнув „ану найух з бару – дядько Захар тут їсти буде!” – І всі байкери швиденько повибачалися і повтікали. Як доказ цієї правдивої /images/smilies/innocent.gif історії можу представити фотки, де спочатку на подвірї пабу купа мотоциклів,

а потім – один мій Пегас. /images/smilies/dance.gif

Так підійшов до кінці мій „словацький” етап. Ще поки чехи були в барі я підійшов до одного і спиатв – де краще зупинитися на нічліг – в місті Острава чи Оломуц (це два найкраще підходили мені по маршруту) Чех почухав голову і порадив Остраву – бо вона більша і по ідеї там легше щось знайти. Так я і вирішив. Але як я доїхав до цієї, мать її так, Острави – вже наступним разом...