Киев-Metallica-AC/DC-Киев Мотослеты и путешествия в Украине

wanya

Байкер
Регистрация
11 Апр 2019
Сообщения
349
привет zack. спасибо за поздравление. надеюсь все хорошо. пиши как можешь. за тебя тоже переживаем. жду на обратной дороге в гости.
 
N

ninuthik

Guest
Молодец Zack, удачного путешествия. Ждём впечатлений. У меня к тебе ваще будет куча вопросов, потому что сама собралась в Польшу. Ни гвоздя тебе... ))
 
Z

zack137

Guest
ninuthik написал(а):
Молодец Zack, удачного путешествия. Ждём впечатлений. У меня к тебе ваще будет куча вопросов, потому что сама собралась в Польшу. Ни гвоздя тебе... ))
Спасибо :) Впечатлений уже куча )) Хотя надеюсь, что будет еще больше )
А что по Польше тебя интересует?
 
Z

zack137

Guest
Все, отпуск закончился /images/smilies/innocent.gif Час назад приперся домой )
Завтра буду начинать писать и выкладывать слайды :)
 
B

Blood

Guest
С возвращением :)
Ждем отчета (еще б с дегустацией чешского пива /images/smilies/rolleyes.gif )
 
Z

zack137

Guest
Хм... З чого б це почати?.. Користуючись голівудською термінологією, напевно правильно буде зробити щось типу „пріквелу”.
Отож... Зима 2010 року. Київ, Петрівка, бар Бочка, посідєлки ЙБР-клуба... Сидить поруч зі мною Яша і я його питаю:
- Яш, а ви коли виїжджати збираєтесь?
- А нам пофігу, а ти коли?
- Ну, напевно 12-го червня
- О, давай разом. Буде прикольно – ми на схід, а ти на захід.

Кілька місяців по тому... За пару тижнів до старту. Дія відбувається там же. За тим же пивом.
– Яш, то що – виїжджаємо 12-го?
– Ну да, з самого ранку.
– Нє, з самого ранку не вийде, нема таких журналістів, які приїдуть знімати божевільних байкерів в 5 ранку.
– А-а, блін, ну тоді ставимо збори на 10, а старт на 11.

На тому і порішили. Перед стартом було багато всякого. Головна проблема – аварія, яка сталася за пару тижнів до виїзду. Переживав, що не встигну Пегаса полікувати. Але все обійшлося.
От і настала довгоочікувана субота. Взагалі-то я подорожую не так вже і багато, але майже всі попередні рази старався діяти за системою „будильник на 4, виїзд на 5”. Особисто для мене це дуже зручно. В принципі я помірний жайворонок і вставати зранку не так складно + вже десь в 10-11 ранку ти знаєш, що більшу частину запланованого на день вже проїхав. Ну і машин мало. Їдеш собі по порожній дорозі і медитуєш...
Приперся я в парк Дружби народів десь о пів на десяту. Збирався навіть не напередодні ввечері, а прямо в суботу зранку. За два дні до того довелося переїхати на іншу квартиру, тому всі речі було просто скидані в купу посеред кімнати. Збори зводилися до пошуків футболок в горі одягу і взуття в якихось сумках.
На місці збору була тільки Яся, десь за пару хвилин підтягнувся Стас, Жора і почали зїжджатися всі решта. Сонечко вже починало припікати і ми поховалися під навіс.

Думаю, що „проводи Яші” вже достатньо описані і обфотографовані, щоб довго на них зупинятися, тому перескакую відразу до самого старту. Десь після 11-ї ми повсідалися на мотоцикли і рушили. В колоні я проїхав „аж” метрів 100, бо вирулив відразу на Ватутіна і потулив на Петрівку і далі на просп. Перемоги і Житомир. Поки їхав по Києву почала закрадатися думка, що „якось воно ну вже дуже спекотно”. Ну але нічого – от виїду за місто, відкручу газ і обдуваючі потоки повітря зроблять свою справу. Наївний був... За Київ то я виїхав, але часті підморгування про пости ДАЇ не давали їхати як хочеться і доводилося тримати 80-100 км\год. Ну і швидко я згадав попередження колишнього хазяїна Пегаса, що влітку праву ногу таки добряче припікає під час їзди через виведені на один бік обидві труби від мотору.
Їхати я вирішив вже добре знайомою дорогою через Житомир-Любар-Тернопіль-Тисменицю. Там не часто (точніше майже ніколи) дві полоси в кожному напрямку (на відміну від дороги через Хмельницький-Чернівці), зате фур нема. А обганяти легковики на Пегасі – миле задоволення  І дорога не роздовбана. До Тернополя їхалося без думок і напрягів. Минулий раз, памятаю, все їхав і не міг повірити, що я оце все-таки зібрався і їду на ЙБРі і аж в Німеччину і Бог його знає чи доїду і взагалі як воно буде їхатися... Цього разу часто протягом усієї подорожі ловив себе на думці, що я про це не думаю ВЗАГАЛІ і якось легковажно ставлюся до поїздки. Напевно навіть підсвідомо було важко вигнати з голови думку, що „ну якщо я це минулого року на 125-ці зробив, то на Апрільці – проблем не буде”. Хоча думку цю я старався гнати від себе, бо як би там не було – дорога не близька і ям чи придурків на дорогах менше не стало.
Хоча головною думка була така - ніколи більше не буду брати участі в таких "проводах" - і після них ще їхати 600-700 км. Звичайно не через те, що не хочу побачити друзів чи побажати щастивої дороги двом дійсно сміливим і по-хорошому впертим людям. Просто їхати, коли НАСТІЛЬКИ спекотно - це дурна ідея. Вобшем прийшов до висновку, що "або - або". Або проважаєш друзів, або їдеш сам (і тоді виїжджаєш на світанку і їдеш як звик).
От вже і Збараж. Значить через десяток кілометрів буде „гордість” укравтодору і притча во язицех всіх водіїв, які мають щастя їздити на Західну Україну – славна „тернопільська окружна дорога”. На неї я потрапляв десь з пів-десятка разів і кожен раз коли вона закінчувалася, я дякував Богу, що все минулося, що я не залишив коліс в тих, не побоюся сказати, прірвах (бо ямами то вже не назвеш, то вже якісь урочища, яри чи провалля, при чому прямо посеред дороги). Ще за кілометр до початку окружної скидаю швидкість десь до 40, згадую всі лайливі слова і настроююся на пів години асфальтного офроуду – бо асфальт там є, а„роуду” там нема. Може колись, „за бабці Австрії” і була дорога, але кілька воєн і десятилість часу зробили своє діло. А ремонтувати дорогу – то ж дурне діло в нас в Україні, це всі знають /images/smilies/frown.gif
Ну от і поворот. Їду так повільненько-повільненко... Ніби все спокійно. О-о! Тут навіть латки почали зявлятися! Просто фантастика! Я проїхав 100 метрів по тернопільській окружній і жодного разу не матюкнувся. Ну просто йду на світовий рекорд! :) Ой, вже з кілометр проїхав – і жодної ями. Це ж треба?.. Починаю подумки просити пробачення в тернопільської влади за тисячі сторінок матюків, якими я нагороджував їх у попередні візити до цього „файного міста” ( а куди ж без Гадюкіних?! /images/smilies/thumbup.gif „Ну, холєра, всьо, нарешті їду...” почав наспівувати ще в Києві). Проїхав ще з кілометр – і знов жодної ями. Обережно починаю відкручувати ручку десь до 50 км... Ям таки нема... На спідометрі вже 60 – це абсолютно неймовірні і божевільні цифри були б ще рік тому.
Ну і тут – БАБАХ! Видно деякі „найяскравіші” провалля тернопільавтодор (чи як їх там звати) таки вирішив залишити – чи на память потомкам чи просто щоб бути впевненим, що ніхто не порушуватиме швидкісний режим – бо їхати там навіть 60 – то може і не самогубство для водія, але швидке наближення смерті підвісок – це точно.
Після Тернополя ще довгий час їхав „на емоціях”. Ніяк не міг заспокоїтися – ну як це можна 90% дороги зробити, а 10% - лишити. При чому ці ями тупо трапляються посеред свіжого асфальту. Іншого пояснення крім того, що їх лишили спеціально – ну просто в голову не лізе.
З такими думками я доїхав десь до початку Івано-Франківської області. Наближався вечір, спека спадала, я заспокоювався – і на душі ставало все краще і краще /images/smilies/dance.gif Додому я приїхав десь близько 8 вечора, покинув коника ночувати на подвірї, повечеряв і влігся спати.
 
W

wolf

Guest
Ну нарешті! :)
Зак, молодець, пиши продовження! /images/smilies/thumbup.gif

P.S. пам"ятаю, як тяжко тобі далися ті проводи! /images/smilies/wink.gif
 
Z

zack137

Guest
В Коломиї я пробув не довго. Приїхав в суботу ввечері, а поїхав в середу в обід.
З важливого - покатався з татом (йому я відігнав свого ЙБРа). То треба було подивитися як тато їздить. Виявилося, що їздить не погано, хоча на дорогу виїжджати йому ще ранувато, то ми з ним поїхали в парк на Прут купатися.
До речі, коли я приїхав в Коломию, то ще не мав чіткого плану куди і коли вирушати далі. Справа в тому, що за кілька днів до відїзду я зателефонував у словацьке посольство. Раніше від кількох людей я чув, що ніби-то існує таке правило – якщо в тебе відкрита шенгенська віза країни, яка має кордон з Україною – то треба вїжджати в шенгенську зону саме через цю країну. Грубо кажучи – якщо в тебе шенген видавала Угорщина – то першою країною повинна бути саме вона. Мені візу видали поляки. Тому я вирішив запитатися по телефону в словаків – чи правда, що існує таке правило і чи пустять вони мене до себе в країну.
Мені й раніше казали, що словаки – найбільш подібна до українців нація. А співрозмовник у словацькому посольсті своєю поведінкою це підтвердив. В мене було враження, що я дзвоню в якусь українську установу. Бо спілкуватися зі мною хотіли, але дати правильну відповідь – не могли. Розмова з співробітником словацького посольства зводилася до повторення з мого і з його боку однієї і тієї ж фрази тільки в різних варіантах. Я питав – „скажіть, а згідно законодавства Вашої країни – чи маю я право...” А він відповідав – „Ви знаєте, на кордоні були прецеденти, що не пропускали і казали їхати через Польщу”. Я уточнював – „ні, я не про „прецеденти”, я про закони ваші питаю”. А він далі – „ну я чув, що були прецеденти”. Отак ми поспілкувалися... :)
Тому коли я приїхав в Коломию, то чіткого плану ще не мав. Можна було їхати до Львова або до родичів у львівську область (як минулого року) і потім перетинати українсько-польський кордон. Або можна їхати до Ужгорода і там старатися потрапити до Словаччини. А вже якщо не вийде – то їхати трошки на північ до найближчого українсько-польського переходу. А зовсім крайній варіант – брати південніше і вїжджати у ЄС через Угорщину. „Зовсім крайній” – бо по тій дорозі я минулого року вже їхав і, як я писав раніше, цього року хотілося нових вражень.
За кілька днів до виїзду з Києва в Коломию я написав одному форумчанину – Вані з Ужгорода, з яким минулого року перекинувся кількома повідомленнями. Написав, мов так і так, можливо буду в Ужгороді, дайся знати, може попєм пивка... Ваня візідвався вже коли я був в Коломиї. Дав телефон, ми приблизно домовилися коли я мав би приїхати в Ужгород. Так що на Закарпаття я їхав, маючи принаймні один контакт.
Загалом з При- на За-Карпаття можна їхати трьома дорогами. Одну з них – через Яремчу-Рахів я вже проїжджав минулого року. Дуже красива, але тим не менш – вже пройдена. Інша – стратегічна траса „Київ-Чоп”. Вона мені також не дуже подобалася саме через цю „стратегічність”. По ідеї саме цією дорогою їздить основний потік транспорту, а мені хотілося ще мати час крутити головою навколо, а не тільки концентруватися на дорозі. Залишалася третя дорога. З Коломиї це через Франківськ-Калуш-Долину-Мукачево. Нею я і поїхав.
Десь до Долини їхалося без проблем. Але навіть тоді було зрозуміло, що дощу не уникнути. Перед самими Карпатами натягнув дощовика, але все одно кілометрів через 70 був мокрий. Через дощ їхалося повільно і вже десь на Закарпатті стаю попити кави. Якраз дзвонить Ваня типу „ну де ти, коли тебе чекати”. Раніше ми домовлялися, що в приїду в Ужгород десь близько 6-ї вечора. Ваня казав, що це йому якраз дуже добре, до він до 18-ї працює. Але через дощ я запізнювався мінімум на годину. Ваня сказав, що зачекає і я поїхав далі.
В цілому дільниця Коломия-Ужгород далася не важко. Єдині незручності – було мокро і холодно. Чогось в мене з дитинства в голові разом з словом „Закарпаття” завжди виринає слово „сонячне”. Чи вино колись таке було чи що... Вобшем я всю дорогу їхав і думав – „ну де ж ваше **** сонце?!!”
А сонце таки показалося. Десь під Мукачево. Дорога підсохла, я став їхати швидше і рівно з годинним запізненням (тобто в 7 вечора) я стояв під знаком „Ужгород” і дзвонив Вані. Тільки Ваня чого трубку не брав. Я постояв там хвилин 10 і вирішив їхати в місто. Ще в Коломиї я заліз в інтернет і побачив, що готелів в Ужгороді купа, не пропаду. Але вже за кілька кварталів я побачив ЙБРа, який їхав мені на зустріч. Це був Ваня (який виявився зовсім не схожий на Брюса Вілліса, фото якого стоїть в нього на аватарці на форумі). На відміну від „міцного горішка”, Ваня ніфіга не лисий та ще й доволі смаглявий.
Мій новий ужгородський товариш запропонував два варіанти. Або він мене відведе до недорогого готелю з парковкою, або до себе додому – це в село за 14 кілометрів від Ужгорода. Я „для годиться” повіднєкувався трошки, Ваня так само „для годиться” мене повпрошував і за пару хвилин ми вже їхали до нього додому.
Село виявлося трохи „іншим”, ніж ті, яких мені доводилося бувати. Перш за все кинулася в очі кількість квітів на подвірях. Але головна відміннсть зясувалася потім. Село виявилося угорським (не памятаю на скільки відсотків, або точно більше, ніж наполовину). Ваня розказував, що до війни угорців в селі було рівно 100%. Потім дехто емігрував, а на їх місце прийшли з гір гуцули.
Мотоцикли ми припаркували на подвірї і пішли до хати, де живе Ваня з дружиною та двома дітьми і (наскільки я зрозумів) тестем.

(оце моє „наскільки я зрозумів” насправді дуже важливе. Бо з них усіх українською може говорити лише Ваня. Його дружина, судячи з Ваніних слів, українську знає, але мене чомусь соромилася і говорила тільки угорською. А з тестем ми перекинулися кількома реченнями російською. Між собою Ваніна родина говорить виключно угорською. Старшому хлопчику 6 років, восени піде в школу (угорську) – ні української, ні російської він не знає і не розуміє. Я намагався з ним потоваришувати, то доводилося спілкуватися тільки жестами. При чому наскільки я зрозумів, це не якась унікальна ситуація в Вані в родині, а типове явище для всього села).

Приймали мене у Вані дуже гостинно. Нагодували по самі вуха смачнющими галушками з сиром, залили все пивом, обігріли, обсушили... Вобшем враження про закарпатсько-угорську гостинність в мене залишися якнайпрекрасніші. Потім ми з господарем ще сходили за пивом і повсідалися дивитися футбол, паралельно спілкуючись про життя-буття. Не могли ми замовкнути ще і кілька годин після футболу. Цікавих тем в нас виявилося багато, не тільки мотоцикли. Мені було цікаво як живеться угорцям в Україні, як їх сприймають в Угорщині. А Ваня слухав про подорожі, в які йому самому дуже хотілося б поїхати, але поки нема змоги.
Вранці ми ситно поснідали в Ваня мене повіз до словацького кордону. Там ми потрапили на перезмінку і я використав цей час, щоб купити страховку і попрощатися з моїм гідом.

Дякую тобі, Ваня, за все, дійсно було дуже приємно познайомитися і дуже сподіваюся, що ми з тобою не тільки ще зустрінемося колись, але й покатаємося! Передавай привіт родині!

Ну, і помахавши Вані на прощання, я рушив назустріч Євросоюзу. Хвилювання не було, от тільки не хотілося напорюватися на візові проблеми і їхати шукати найближчий польський кордон. Але про все це – далі...
 
Z

zack137

Guest

Це наші з татом мотоцикли на водопої :)

А це, напевно, найстарший ЙБРщик України - мій тато /images/smilies/thumbup.gif

Так ночував мій Пегас в батьків на подвір"ї.




десь по дорозі з Долини до Мукачево

Перекур вже на кордоні


Ваня
 

taras-l

Тру байкер
Регистрация
17 Авг 2008
Сообщения
2,821
Адрес
м.Львів
Имя
Тарас
Мото
ShinerayXY250GY-6B
zack137 - молодець !!!/images/smilies/thumbup.gif
 

Яся

Тру байкер
Регистрация
31 Июл 2007
Сообщения
883
Мото
Муж продав
Супер! Чекаю наступну частину)))

до речі, про "сонячне закарпаття" - в районі Долини є санаторій з такою назвою, я в ньому в дитинстві відпочивала. Так от тому і в мене закарпаття теж завжди "сонячне", хоча частіше там бувають дощі (((
 

wanya

Байкер
Регистрация
11 Апр 2019
Сообщения
349
привіт. нема за що zack, ласкаво просимо до нас будь коли. з поверненням.
ps : вибач, що не познайомив ні з дружиною, ні з тестем. притупив я. вона мені потім мораль читала :)
 

benson

Тру байкер
Регистрация
16 Апр 2009
Сообщения
1,979
Захар, пеши исчо! И про заграницу давай уже /images/smilies/thumbup.gif

Яся написал(а):
Супер! Чекаю наступну частину))) до речі, про "сонячне закарпаття" - в районі Долини є санаторій з такою назвою, я в ньому в дитинстві відпочивала. Так от тому і в мене закарпаття теж завжди "сонячне", хоча частіше там бувають дощі (((
И я там был этой зимой, бухал по работе :)
 
N

ninuthik

Guest
Zack, классное описание. Я тоже жду продолжения. Очень-очень интересно.
 

Storch

Мотоциклист
Регистрация
11 Апр 2019
Сообщения
213
+ мої вітання! /images/smilies/thumbup.gif
 
Z

zack137

Guest
Черга на українському кордоні була не великою – десь зо 3-4 автомобілі.

Тому я вирішив не ломитися без черги, як порядний байкер, а зачекати „як всі”. Формальності української сторони зайняли буквально кілька хвилин. Здається, в мене навіть не запитали куди я їду і що везу з собою. І дійсно – ну про що можна питати в людини, в якої і так все на обличчі написано – замизганий в болоті ендуро, такий самий його пілот і два маленькі кофри. От я вже на нейтральній території. Черга біля словаків була також маленька.

Стою, чекаю поки прикордонник забере документи на перевірку.
Увагу привернув плакат, який викликав щиру посмішку.

Дуже вже нещасне було на вигляд це намальоване „звірятко”, якого через брак щеплень не пускали до Євросоюзу.
Фотографуючи його, нарвався на зауваження від прикордонника. З ним же в мене відбувся веселий діалог.
- Куди пан їде?
- Кататися.
- А в яку країну пан їде?
- В Словаччину їду. В Чехію їду. В Німеччину їду. В Польщу їду. І взагалі – чого ти придовбався – ти що не бачиш, що нормальний пацан виїхав на покатушки.
- Ну то щасливої дороги!.. :)
Звичайно, я йому не хамив, але суть нашої розмови була саме така. Прикордонник посмішнувся, віддав документи – і от я вже в ЄС.
Відразу за постом я зупинився щоб подивитися на карту – куди все ж таки мені їхати. До переходу через кордон мені було настільки цікаво – чи пропустять чи доведеться їхати в Польщу – що я навіть приблизно не уявляв через які міста в Словаччині їхати. Брати „на Братіславу і Брно” я не хотів, бо вже був там минулого року. Інша дорога на Чехію йшла по півночі країни – через Кошице і Пряшів. Так я і поїхав.
До Кошице зрозуміти, що ти вже за кордоном – важко. Відрізняються тільки знаки латиницею. Прилизно такі ж хати, нормальні (саме „нормальні”, а не „прекрасні” чи „погані”) дороги. Вивіски часом дублюються українською мовою. Загалом – таке ж „прикордоння”, як і з боку Польщі чи Угорщини.
Саме місто Кошице – також нічого особливого. Звичайна собі провінція, де мікрорайони багатоповерхівок (але не вище 9-ти поверхів) чергуються з приватним сектором. Відразу за містом дорога бере круто вбік і вгору. І взагалі стає багато поворотів і горбів. Якщо я правильно зрозумів – це починаються Татри. От тут вже розумієш, що ти не в себе вдома, бо в нас в Карпатах дороги все-таки залишають бажати кращого. Там – не так, як в Білорусі чи Німеччині, але все одно – скаржитися нема чого.
Пряшів – чимсь схожий на Кошице. Не думаю, що якщо потраплю туди ще раз, то зможу чітко сказати де одне місто, а де друге. Може центр і відрізняється, але по тих дорогах де я їхав – все доволі схоже.
А за Пряшевом – гори значно вищі і крутіші, серпантини все „зліші” і їхати стає все цікавіше. Поспішати мені сенсу не було. Я знав, що до Чеського Дуба (де живе сестра) я за один день все одно не доїду і доведеться ночувати десь по дорозі. Тому я настроївся їхати десь до 5-6 вечора і потім дивитися де можна пристати на нічліг.
Загалом Словаччина – це один з найприємніших участків дороги з усієї подорожі. Країна ДУЖЕ красива. Думаю, що там я би хотів і зміг жити. З одного боку – не відчуваєш себе „в гостях”. Знайомі, схожі на Карпати, пейзажі. Не ідеальна (тобто така, що не викликає відчуття „чужого”) якість доріг – всі вони в латках. Але з іншого боку – ці латки тебе не дратують, підвіска мотоцикла їх майже не відчуває. Ти їх очима помічаєш, а „руками” – ні. Попри дорогу по селах, як і в Україні, сидять люди і чимось торгують. В Словаччині найчастіше - овечим сиром. Разом з тим, відчуття, що країна „бідує”, як це часом буває кол подорожуєш тут, - немає.
А, згадав одну деталь, яка відразу впадає в око після кордону – багато циган (чи ромів – не знаю як воно політкоректніше). Було кілька сіл, де на дорогах бачив лише їх. Таке враження, що словаків там нема взагалі, або вони тусуються не попри дорогу. Чи загрожуть цигани\роми мандрівникам – не знаю, я там не зупинявся. Але вже, скажімо, за Пряшовом їх майже немає.
Дільниця Попрад–Ружомберок – це взагалі рай на землі. Десь там дорога виходить на плоскогіря, а справа неподалік – відразу різко кілька гірських вершин, вкритих хмарами. Шкодую, що не спинився пофотографувати, але з одного боку - був настільки заглиблений в „мото-медитацію”, а з іншого розумів, що позичена цифрова мильничка навіть приблизно не передаться хоча б часточки цієї краси.
А сам Ружомберок – це рай в раю. Принаймні так, як я собі це уявляю. Взагалі-то це зимовий гірськолижний курорт. Маленьке, затишне містечко, затиснуте між горами. Акуратні готельчики, на краю міста – кілька озер. І річок в країні взагалі багато. Дерева часто нависають над дорогою з обох боків, утворюючи „тунелі”. В гарячий червневий день – саме те, що треба. Машин не багато, десь половина з них „Шкоди”. При чому бачив якісь такі вже старі моделі, що аж страшно ставало – як воно ще їде.
Словаччина цікава саме для їзди на мотоциклі. Навіть не можу згадати, чи часто було хоча б 100 метрів „рівної” дороги, без поворотів. Переважно шлях немилосердно „петляє” між горами-лісами та понад річками. Разом з тим, кількість знаків на дорогах – достатня. Десь у Словаччині я зрозумів, чому мене в Європі не „нервують” знаки обмежень (на відміну від України). Бо там їх можна пояснити. Якщо стоїть обмеження швидкості „50” – то значить попереду крутий поворот або ще щось, через що дійсно треба скинути швидкіть, бо буде біда. І коли поворот закінчиться – обовязково буде стояти знак, де ця цифра „50” буде перекресленою. Не так як у нас -5 років тому поставили знак „ремонт дороги” + обмеження „40” – але і дорогу не зробили, і знак не забрали на радість ДАІшникам.
Чим далі вглиб Словаччини, тим більше ставало мотоциклів на дорогах. Переважно чоппери або ендуро. В марках – або Харлеї, або БМВ ГС. Байкери в Словаччині їздять і поодинці, і групками, хтось вітається, хтось – ні. Вітаються переважно „ендурники”, а „чопперисти” намагаються проїхати так, щоб всі навколо побачили, який же в них блискучий і гучний мотоцикл. Вобшем „пафосники”, як і в Україні....
Так кілометр за кілометром, година за годиною наближався час обіду. Не встиг я про це подумати, як побачив кілометрів за 30 до міста Жиліна великий і красивий напис – „Harley-Davidson Pub – 1 км.”. Ну, думаю – це знак з неба, що час підкріпитися.
Щоб заїхати до них на подвіря треба було зїхати з дороги в маленьку бокову вуличку. Сам паб оформлений у „ковбойській” тематиці. Це такий собі „двір” з багатьма столиками по периметру під навісом.






Заїжджаєш всередину (пускають не тільки Харлеї, мого Пегаса також прийняли до стада), кидаєш мот по центру, а сам всідаєшся за стіл і чекаєш офіціанта. Чекаєш, мушу сказати, довгенько.
Коли я приїхав, то у дворі вже стояло з десяток-півтора мотоциклів. Виявилося, що вони належать двом компаніям. Одні переважно на Харлеях приїхали з Чехії. Інші – група поляків на різних мотах, в тому числі і на БМВ 1200 ГС. Цікаво, що ГС був один і належав він старому-старому поляку, який був найтихішим з них. Решта були „чопперники” і нагадували зграю ворон, яких пре все „блискуче”.
Поїсти мені принесли здоровенний стейк з купою овочів і безалкогольне (на жаль) пиво.



Поки я їв і чехи, і поляки швиденько зібралися і якось раптово я з Пегасом опинився сам на ціле кафе.
В голові відразу склалася весела історія про те, як я буду розказувати, що приїхав до словацьких байкерів, гупнув кулаком по столу і ревкнув „ану найух з бару – дядько Захар тут їсти буде!” – І всі байкери швиденько повибачалися і повтікали. Як доказ цієї правдивої /images/smilies/innocent.gif історії можу представити фотки, де спочатку на подвірї пабу купа мотоциклів,

а потім – один мій Пегас. /images/smilies/dance.gif

Так підійшов до кінці мій „словацький” етап. Ще поки чехи були в барі я підійшов до одного і спиатв – де краще зупинитися на нічліг – в місті Острава чи Оломуц (це два найкраще підходили мені по маршруту) Чех почухав голову і порадив Остраву – бо вона більша і по ідеї там легше щось знайти. Так я і вирішив. Але як я доїхав до цієї, мать її так, Острави – вже наступним разом...
 

Outlaw

Тру байкер
Регистрация
31 Авг 2008
Сообщения
2,502
У дитинстві читав книжку "Під моравською Остравою" :)
 
Сверху