Так, на чому я там зупинився?..
Піше сафарі. Якщо ви коли-небудь підете на піше сафарі, то постарайтеся бути не в групі разом з півсотнею ганських школярів 18-19 років. Бо швидше за все слони, яких нам вдалося побачити, були глухими. Шум і крики, які видавали кілька десятків підлітків розганяли практично всіх тварин. Добре, що слони великі і доволі впевнені в собі тварини і відстань в 100 метрів здавалася їм безпечною. Підійти ж ближче не було зовсім ніякої можливості - через дитячий галас. Скільки гіди-охоронці не намагалися заспокоїти школярів – все марно. Уроки скасували, забрали на екскурсію – що ще треба для щастя. Тому вдосталь поспостерігати за тваринами цього разу не вдалося. Переважно ми намотували круги навколо озерця –слони відходили, а ми їх наздоганяли. Поки „головному” слону це все не набридло. Він повернувся до нас лицем, став спиною до озера, а його слонихи полізли купатися. Тоді наші гіди всіх спинили і ми спостерігали за тим, як тварини приймають ванну.
Крім слонів на цьому сафарі ми не бачили більше нікого. Навіть мавпи пасували і розбігалися при появі кількох десятків шумних підлітків. Я був єдиним не-місцевим членом групи і це накладало на мене певні додаткові обов’язки – фотографувати всіх і фотографуватися з усіма. Мало кого цікавив кінцевий результат фото-сесії, ніхто не просив вислати фото, їх більше захоплював сам процес – сфотографуватися з інородцем 
Тривало це піше сафарі десь з годинку і закінчилося приблизно о 12 дня – у саму спеку. Після цього я відчув, що зголоднів. В кафе при готелі вибір був не особливо великий + вони хотіли щоб я сказав „на котру годину їм приготувати їжу”. Схоже, що поняття „вже зараз” вони не знають. Я замовив суп і грильовану рибу на час перед виїздом на авто-сафарі, а тим часом вдовольнився картоплею фрі з пивом. Що мене здивувало, що офіціантка здивувалася, коли я сказав, що сидітиму надворі, а не в приміщені. Я спитав чого – а вона відповіла коротким словом „бабуу”. Себто мавпи. Ну, ділитися з мавпами пивом я не мав жодного наміру, а якщо вкрадуть картоплю – то так і буде. Тим більше, коли мені ту картоплю принесли, то її стало зовсім не шкода. Це була одна з найгірших „картопель фрі”, які мені доводилося їсти в житті. Таке враження, що це була картопля урожаю року так 2005-го, але її щороку розморожували і заморожували. Їсти можна, але тільки голодному і під пиво.
Але їв я не довго. Як і напророкувала офіціантка, „бабуу” швидко вичислили, що можна обчистити дурного туриста. Крім мене там ще сидів якийсь американець, пив каву. То йому перевернули чашку і сперли дзбанок з молоком (молоко при цьому розлили на стіл). А потім якась потворка вискочила до мене на стіл і поки я схопив пиво – вона вже перевернула тарілку з картоплею і порозкидала її по столу і на підлогу. Все це відбулося буквально за 1-2 секунди. Потім прибіг хлопчик з рогаткою і спробував відігнати тих „бабуу”. Вони відігналися, але не надовго, бо навколо мене було розсипано купа картоплі і короткими набігами вони її визбирали. Мені ж лишалося допивати пиво і кидати в них огризками картоплі. Моральну компенсацію я отримав, коли вони схопили сільничку і пробували їсти сіль – виглядало смішно і була не так прикро за картоплю ))
Пиво в Африці в середині дня має дуже розслабляючий ефект, надто коли перед тим довелося вставати о 3 ранку. П’єш пиво біля басейну і знаєш, що нікуди не треба поспішати. Тому наступні 2-3 години я почергово то залазив в холодну (не знаю чому вона була холодна) воду, то валявся на сонечку поблизу басейну.
Сафарі на джипах мало початися о 4 годині по обіді – коли спадає жара і звірі виходять з тіні поїсти. Нас було 9 людей. Всіх всадили на дах автомобіля у спеціально зварений з металевих труб каркас і ми поїхали.
Першими тваринами, яких ми побачили були знову-таки „бабуу”. Їх було кілька родин, вони сиділи за деревом, яке впало на дорогу. Провідник сказав, що дерево повалив слон, правда не сказав нащо він його валив. Але ці „лісові бабууни” були значно краще виховані, до нас не чіплялися і тихенько схиляли в кущі. Ми спитали в провідника скільки в них в заповіднику мавп. Він відповів, що порахувати їх неможливо. Слонів – від 600 до 800 штук. Лева востаннє бачили в 2004 році. Але сказати точно, що левів більше нема він не може, бо парк великий і далеко не всюди є дороги і заходять люди. Ще ми бачили 2 різних видів антилопи, але вони лякливі і швидкі, тому впіймати їх на фотоапарат вдавалося погано.
В цілому сафарі, на якому був я, дуже мало нагадує сафарі з National Geographic чи Animal Planet. Не те, щоб я був розчарований, просто якщо в ви коли будете їхати на щось подібне – то не очікуйте надто багато – і будете мати купу позитиву. Якщо ж їхати на такі поїздки з настроєм що „от зараз до нас на машину вискочить леопард” чи „а де лев який женеться за антилопою” – то нічого такого принаймні в Гані не стається ))
Ще ми бачили інший вид мавп – провідник їх назвав grey monkey, перед нашою машиною довгий час бігла по дорозі якась білка чи щось схоже на білку. В цілому подорож була дуже приємною – свіже повітря, без сторонніх запахів (як в Аккрі), зовсім не жарко, їдеш собі по лісі, дивишся по сторонах, спілкуєшся з сусідами.
По приїзду ми всілися їсти і за розмовою зясувалося, що в найближчому селі цього вечора буде fire festival. І хоч нам всім зранку вставати знову-таки о 3 ночі, ми вирішуємо піти подивитися не це диво. До того села – кілометрів 6, пішки не підеш, бо вже темно, а дорога йде по лісі, а не хочеться на власному досвіді пересвідчуватися, що леви в цьому заповіднику все-таки є. Подзвонили в село, викликали двох гавриків на мотоциклах, вони пообіцялися за кілька поїздок всіх нас привезти в село і потім назад в готель. Зайняло це добру годину, бо поки вони до нас їхали, поки ремонтували мотоцикл, який зламався, поки ми переконували (доларів за 5 вдалося переконати) охорону на вході, що „нам треба” поїхати (бо після 7 вечора вїзд-виїзд з парку заборонений)… Вобшем приїхали ми на цей „фестиваль вогню” вже пізно і застали лише кількох дітей, які крутили запалені віхтя трави над головою. Решта народу просто тусувалося, а деякі танцювали під місцеві завивання. Наші мотоциклісти сказали, що треба було приїжджати раніше і розповіли „в теорії” що це за фестиваль і що він означає. Коли темніє, люди роблять смолоскипи і махають ними, при цьому вигукуючи „йду туди – а там нікого нема” – і так 4 рази в напрямку кожної з сторін світу. Потім крутять факелом над головою. Після цього вони стають невразливі для куль і ножів. Кажуть, що можна різати людину мачете, а їй нічого не буде. Вобшем брєд сивої кобили )) Я потім говорив з своїми в аеропорту (з інших регіонів Гани), то вони кажуть, що всюди є щось подібне, і що все це правда, вони самі на власні очі бачили, як після цього обряду людей різали ножем і нічого не було. Не знаю, в „нашому” селі ніхто нікого не різав, тому підтвердити чи заперечити цей брєд не можу )))))
Стало зрозуміло, що фестиваль вже закінчився, і щоб якось реабілітуватися, наші мотоциклісти повели нас дивитися на місцеву мечеть. Вона дійсно є туристичною принадою на півночі Гани. Вона неймовірно стара, скільки точно років ніхто не знає. За одними даними – збудована в 1421 році, за іншими – в 1643-75. Збудована з глини. Власних фоток не робив, бо було вже темно, тому дивіться ці:
http://www.flickr.com/photos/africanfuturist/4480406/
тут гарне велике фото -
http://malikit.livejournal.com/258561.html
і тут багато різних фото гарних цієї мечеті -
http://blog.ummah.ru/?p=207
Постоявши пару хвилин біля мечеті ми повернулися на центральну площу села, але там також було не сильно цікаво і ми повернулися додому.
На наступний ранок, точніше в 4 ночі, ми всілися в автобус і поїхали в Тамале. Більша частина нашої нової компанії вийшла десь по дорозі, щоб потрапити ще в бегемотячий заповідник, але в мене вже часу не лишалося, треба було летіти в Аккру, щоб встигнути на 16.00 на роботу.
В Тамале я приїхав десь о 10 ранку, поїв в якомусь готелі (в черговий раз пересвідчившись, що в „глибокій провінції” краще їсти місцеву їжу ,бо вони принаймні вміють її готувати) і поїхав в аеропорт. Товариш власника готелю, в якому я ночував раніше, забронював мені квитки на літак і сказав, що це мало би коштувати 100 седі. В мене після того як я заплатив за таксі лишалося 148 седі, тому я почував себе досить спокійно. Але виявилося, що квиток коштує 150 ))) Добре, що це Гана і тут людям вірять на слово ) Точніше часом просто не звертають уваги на такі речі, як долар туди-долар сюди ) Мені продали квиток за 148 і я лишився без копійки грошей, бо банкомату в аеропорту нема.
Перед посадкою на літак Гана здивувала мене ще раз – наявністю паспортного контролю на рейсах всередині країни. Мене це відразу трошки рознервувало і розмова з прикордонником відбувалася дещо емоційно. З одного боку, до мене не було в чому при довбатися, бо я мав дійсну візу. Але з іншого – це все-таки Африка і тут можна при довбатися до всього, що можна і не можна. Вобшем ми трохи посварилися, але мене не заарештували ))
Переліт тривав трохи більше години. З вражень, які запам’ятаються – по телевізорчиках в літаку показувати мультики про Тома і Джері ))) Ну де ще таке побачиш?..)))))))
Отак вийшло покататися )) В кінці кінців вийшло як в шкільних творах на тему „як в провів літо”: втомлений і щасливий повернувся додому ))))