kascej
Тру байкер
- Регистрация
- 30 Сен 2007
- Сообщения
- 29,643
Спасибо!хорошо пишешь,по моим представлениям ганна хорошо живет и может быть даже правильнее нас.это только нам кажется что мы хорошо живем и правильно и напрасно стараемся другим свой правильный образ жизни навязать:) ганцам кажется что они живут лучше и правильнее нас:) для каждого народа свое понимание о хорошем и плохом:) не так как нас всех одинаково учили,что такое хорошо и что такое плохо,сами же знаете поговорку,что русскому хорошо.....:D
Z
zack137
Guest
я не думаю, что есть "более правильно" или "менее правильно"... каждый народ "приспосабливается" к условиям... вот жить здесь исключительно по "западным стандартам" - наверное тупо... ну как ты заставишь людей работать, если это не продиктовано естественными условиями... если для того, чтобы просто выжить - работать особенно не надо... вот так и выходит - что мы не понимаем их, а они - нас...kascej написал(а):
K
kesheme
Guest
Пишешь очень легко и приятно! /images/smilies/thumbup.gif
kascej
Тру байкер
- Регистрация
- 30 Сен 2007
- Сообщения
- 29,643
все верно:)немец целый день должен клепать мерседес,чтоб в квартире газ не погас, фин должен круглые сутки трудится для сугреву чтоб заработать и у россии киловат тепла купить:D ганцу достаточно под пальмой с открытым ртом уснуть чтоб упавший банан его накормил:Dzack137 написал(а):
Z
zack137
Guest
В этом плане немного выбиваются из правила азиаты (всякие тайцы и т.д.) - там вроде тоже тепло, но работают они намного лучше африканцев. Может потому, что там больше концентрация населения на квадратный километр и упавших бананов на всех не хватает )) Хотя в Африке людей тоже не мало. В Гане - 25 млн, в самой Аккре - 4 млн...kascej написал(а):
Это я уже с Украины пишу /images/smilies/dance.gif тут хорошо /images/smilies/thumbup.gif не жарко, жрачка дешевая... /images/smilies/redface.gif
Z
zack137
Guest
Це вчора був такий. Ніби нічого неймовірно особливого не сталося, але сьогодні вранці зрозумів, що я занадто часто сам собі казав - "дивно, але видно і так буває..."
А почалося все ще в суботу, коли мій колега попросив помінятися з ним змінами. Він мав летіти в Ліберію, а я - залишатися в Гані. Ніби нічого дивного, крім "пояснення" ) Коли я спитав, що сталося, то отримав несподівану відповідь - "та щось я втомився літати". І це каже людина, яка в галузі цивільної авіації працює вже років 10, була десь приблизно в 50 з гаком країнах... Тим більше, що летіти - бізнес-класом, якихось нещасних півтори години туди і стільки ж назад. Це вам не на джамп-сітах карячитися 12 годин (хто знає - зрозуміє, хто не знає - вам же краще)))))
Вобшем я звичайно погодився помінятися, хоча про себе подумав, що якось це дивно все...
На наступний день була Ліберія. Це було за 2 дні до президентських виборів (вони будуть завтра). Тобто наш рейс - це ОСТАННЯ можливість виїхати з країни до Північної Америки\Європи перед виборами. Що здивувало (хоча якщо задуматися трішки, то нічого дивного в цьому нема) - масовий вивіз політиками своїх родин за кордон. Взагалі рейс був переповнений і "туди", і "назад". Туди - їхали купу спостерігачів і напевно журналістів. А звідти - діти\дяді\тьоті\племінники і так далі до безкінечності... ліберійських сенаторів і так далі. Але найцікавіше - з десяток членів родини (в широкому розумінні) Чарльза Тейлора. Хто чув про нього - добре, хто не чув - вікіпедія вам допоможе. В 2 словах - це такий африканський "благий і чоловіколюбець", президент Ліберії '97-'03, засуджений гаагським трибуналом за "преступлениях против человечности в годы гражданской войны в Сьерра-Леоне, среди которых террор против гражданского населения, убийства, изнасилования, сексуальное рабство, использование детей в качестве солдат, мародёрство, унижение человеческого достоинства, похищения и использование принудительного труда". Вобшем як ви розумієте - прекрасна, чуйна людина, на яку вороги звели купу наклепів )....
Але це ще не все. На реєстрації цю ораву родичів далеко не найбіднішої людини Африки супроводжувала ще одна родина. Ну як - "супроводжувала", просто було видно, що вони знайомі. Ця родина здалася мені ще дивнішою від тейлорівської. 5 людей - 4 звичайнних американських паспорти, 1 дипломатичний; 5 людей - це дорослий чоловік (білий), доросла жінка (чорна), дівчина-підліток (біла) і двоє пацанів 5-7 річного віку (обидва чорні). У всіх - однакові прізвища. Так от догадайтеся в кого з них дипломатичний паспорт США...
В дівчини-підлітка.. В тейлорівській родині була дівчинка такого ж віку, то вони обоє весь час щебетали одна до одної, і взагалі вели себе як наближчі подруги.
Дивно, правда? Чесно, я завжди вважав себе відкритою до всього нового людиною, але зараз я навіть приблизно не можу пояснити ні наявність в підлітка диппаспорту (коли в тата-мами (ну мами прийомної звичайно) - звичайні паспорти); ні те, що власник американського диппаспорту не ховаючись тусується з родиною людини, якась сидить в Гаазі за вчинки, про які писати не дуже хочеться...
Але "дивність" вчорашноього дня на цьому не закінчується ) По прильоту в Гану, вже за кілька хвилин до того, як я мав їхати з аеропорта додому - дзвінок. Від колеги, який зі мною помінявся робочими змінами. Я полетів, а він лишився працювати в Аккрі. Оце він дзвонить і просить лишитися замість нього в аеропорту, бо він себе погано почуває. Тут варто зазначити, що в нас працюють люди, які поділяють мій підхід до понятть "хворий\здоровий". Тобто якщо можеш ходити - то це синонім слова "здоровий". Відповідно мене дійсно здивувало таке прохання. Звичайно, я не відмовив і ми домовилися, що колега зараз поїде в лікарню, а ми по дорозі з аеропорта додому за ним заїдемо.
Виявилося, що в колеги підозра на малярію, дали якихось ліків, сказали через три дні прийти ще раз і вони поставлять остаточний діагноз....
Хєрня, а?...
PS. І ще до теми Ліберії... Як ви думаєте - давати Нобелівську премію миру кандидату в президенти країни за тиждень до виборів - це як називається? (((
А почалося все ще в суботу, коли мій колега попросив помінятися з ним змінами. Він мав летіти в Ліберію, а я - залишатися в Гані. Ніби нічого дивного, крім "пояснення" ) Коли я спитав, що сталося, то отримав несподівану відповідь - "та щось я втомився літати". І це каже людина, яка в галузі цивільної авіації працює вже років 10, була десь приблизно в 50 з гаком країнах... Тим більше, що летіти - бізнес-класом, якихось нещасних півтори години туди і стільки ж назад. Це вам не на джамп-сітах карячитися 12 годин (хто знає - зрозуміє, хто не знає - вам же краще)))))
Вобшем я звичайно погодився помінятися, хоча про себе подумав, що якось це дивно все...
На наступний день була Ліберія. Це було за 2 дні до президентських виборів (вони будуть завтра). Тобто наш рейс - це ОСТАННЯ можливість виїхати з країни до Північної Америки\Європи перед виборами. Що здивувало (хоча якщо задуматися трішки, то нічого дивного в цьому нема) - масовий вивіз політиками своїх родин за кордон. Взагалі рейс був переповнений і "туди", і "назад". Туди - їхали купу спостерігачів і напевно журналістів. А звідти - діти\дяді\тьоті\племінники і так далі до безкінечності... ліберійських сенаторів і так далі. Але найцікавіше - з десяток членів родини (в широкому розумінні) Чарльза Тейлора. Хто чув про нього - добре, хто не чув - вікіпедія вам допоможе. В 2 словах - це такий африканський "благий і чоловіколюбець", президент Ліберії '97-'03, засуджений гаагським трибуналом за "преступлениях против человечности в годы гражданской войны в Сьерра-Леоне, среди которых террор против гражданского населения, убийства, изнасилования, сексуальное рабство, использование детей в качестве солдат, мародёрство, унижение человеческого достоинства, похищения и использование принудительного труда". Вобшем як ви розумієте - прекрасна, чуйна людина, на яку вороги звели купу наклепів )....
Але це ще не все. На реєстрації цю ораву родичів далеко не найбіднішої людини Африки супроводжувала ще одна родина. Ну як - "супроводжувала", просто було видно, що вони знайомі. Ця родина здалася мені ще дивнішою від тейлорівської. 5 людей - 4 звичайнних американських паспорти, 1 дипломатичний; 5 людей - це дорослий чоловік (білий), доросла жінка (чорна), дівчина-підліток (біла) і двоє пацанів 5-7 річного віку (обидва чорні). У всіх - однакові прізвища. Так от догадайтеся в кого з них дипломатичний паспорт США...
В дівчини-підлітка.. В тейлорівській родині була дівчинка такого ж віку, то вони обоє весь час щебетали одна до одної, і взагалі вели себе як наближчі подруги.
Дивно, правда? Чесно, я завжди вважав себе відкритою до всього нового людиною, але зараз я навіть приблизно не можу пояснити ні наявність в підлітка диппаспорту (коли в тата-мами (ну мами прийомної звичайно) - звичайні паспорти); ні те, що власник американського диппаспорту не ховаючись тусується з родиною людини, якась сидить в Гаазі за вчинки, про які писати не дуже хочеться...
Але "дивність" вчорашноього дня на цьому не закінчується ) По прильоту в Гану, вже за кілька хвилин до того, як я мав їхати з аеропорта додому - дзвінок. Від колеги, який зі мною помінявся робочими змінами. Я полетів, а він лишився працювати в Аккрі. Оце він дзвонить і просить лишитися замість нього в аеропорту, бо він себе погано почуває. Тут варто зазначити, що в нас працюють люди, які поділяють мій підхід до понятть "хворий\здоровий". Тобто якщо можеш ходити - то це синонім слова "здоровий". Відповідно мене дійсно здивувало таке прохання. Звичайно, я не відмовив і ми домовилися, що колега зараз поїде в лікарню, а ми по дорозі з аеропорта додому за ним заїдемо.
Виявилося, що в колеги підозра на малярію, дали якихось ліків, сказали через три дні прийти ще раз і вони поставлять остаточний діагноз....
Хєрня, а?...
PS. І ще до теми Ліберії... Як ви думаєте - давати Нобелівську премію миру кандидату в президенти країни за тиждень до виборів - це як називається? (((
Z
zack137
Guest
Это вчера был такой. Вроде невероятно особенного ничего не произошло, но сегодня утром понял, что я слишком часто сам себе говорил - "странно, но видно и такое бывает ..."
А началось все еще в субботу, когда мой коллега попросил поменяться с ним сменами. Он должен был лететь в Либерию, а я - оставаться в Гане. Вроде ничего удивительного, кроме "объяснения"). Когда я спросил, что случилось, то получил неожиданный ответ - "что-то я устал летать". И это говорит человек, который в области гражданской авиации работает уже лет 10, был где-то примерно в 50 с лишним странах ... Тем более, что лететь - бизнес-классом, каких-то несчастных полтора часа туда и столько же обратно. Это вам не на джамп-ситах корячиться 12 часов (кто знает - поймет, кто не знает - вам же лучше )))))
В общем я согласился поменяться, хотя про себя подумал, что как-то странно все это...
На следующий день была Либерия. Это было за 2 дня до президентских выборов (они будут завтра). То есть наш рейс - это ПОСЛЕДНЯЯ возможность уехать из страны в Северную Америку \ Европу перед выборами. Что удивило (хотя если задуматься немножко, то ничего удивительного в этом нет) - массовый вывоз политиками своих семей за границу. Вообще рейс был переполнен и "туда", и "обратно". Туда - ехали кучу наблюдателей и наверняка журналистов. А оттуда - дети \ дяди \ тети \ племянники и т.д. до бесконечности ... либерийских сенаторов и так далее. Но самое интересное - с десяток членов семьи (в широком смысле) Чарльза Тейлора. Кто слышал о нем - хорошо, кто не слышал - википедия вам поможет. В 2 словах - это такой африканский "благой и человеколюбец", президент Либерии '97-'03, осужденный Гаагским трибуналом за "преступлениях против человечности в годы Гражданской войны в Сьерра-Леоне, среди которых террор против гражданского населения, убийства, изнасилования, сексуальное рабство, использование детей в качестве солдат, мародёрство, унижение человеческого достоинства, похищение и использование принудительного труда ". В общем как вы понимаете - прекрасный, чуткий отзывчивый человек, на которую враги возвели кучу напраслины )))....
Но это еще не все. На регистрации эту ораву родственников далеко не самого бедного человека Африки сопровождала еще одна семья. Ну как - "сопровождала", просто было видно, что они знакомы. Эта семья показалась мне еще более странной, чем тейлоровская. 5 человек - 4 обычных американских паспорта, 1 дипломатический; 5 человек - это взрослый мужчина (белый), взрослая женщина (черная), девушка-подросток (белая) и двое пацанов 5-7 летнего возраста (оба черные). У всех - одинаковые фамилии. Так вот догадайтесь у кого из них дипломатический паспорт США ...
У девушки-подростка .. В тейлоровской семье была девочка такого же возраста, то они оба все время щебетали друг с дружкой, и вообще вели себя как ближайшие подруги.
Удивительно, правда? Честно, я всегда считал себя открытым ко всему новому человеком, но сейчас я даже приблизительно не могу объяснить ни наличие у подростка дип-паспорта (когда у папы-мамы (ну мамы приемной конечно) - обычные паспорта); ни то, что владелец американского дип-паспорта НЕ прячась тусуется с семьей человека, который сидит в Гааге за поступки, о которых писать не очень хочется ...
Но "странность" вчерашнего дня на этом не заканчивается) По прилету в Гану, уже за несколько минут до того, как я должен был ехать из аэропорта домой - звонок. От коллеги, который со мной поменялся рабочими сменами. Я полетел, а он остался работать в Аккре. Вот он звонит и просит остаться вместо него в аэропорту, потому что он себя плохо чувствует. Здесь стоит отметить, что у нас работают люди, которые разделяют мой подход к понятию "больной \ здоров". То есть если можешь ходить - то это синоним слова "здоровый".Соответственно меня действительно удивила такая просьба. Конечно, я не отказался и мы договорились, что коллега сейчас поедет в больницу, а мы по пути из аэропорта домой за ним заедем.
Оказалось, что у коллеги подозрение на малярию, дали-то лекарства, сказали через три дня прийти еще раз и они поставят окончательный диагноз ....
Херня, а? ...
PS. И еще к теме Либерии ... Как вы думаете - давать Нобелевскую премию мира кандидату в президенты страны за неделю до выборов - это как называется? (((
А началось все еще в субботу, когда мой коллега попросил поменяться с ним сменами. Он должен был лететь в Либерию, а я - оставаться в Гане. Вроде ничего удивительного, кроме "объяснения"). Когда я спросил, что случилось, то получил неожиданный ответ - "что-то я устал летать". И это говорит человек, который в области гражданской авиации работает уже лет 10, был где-то примерно в 50 с лишним странах ... Тем более, что лететь - бизнес-классом, каких-то несчастных полтора часа туда и столько же обратно. Это вам не на джамп-ситах корячиться 12 часов (кто знает - поймет, кто не знает - вам же лучше )))))
В общем я согласился поменяться, хотя про себя подумал, что как-то странно все это...
На следующий день была Либерия. Это было за 2 дня до президентских выборов (они будут завтра). То есть наш рейс - это ПОСЛЕДНЯЯ возможность уехать из страны в Северную Америку \ Европу перед выборами. Что удивило (хотя если задуматься немножко, то ничего удивительного в этом нет) - массовый вывоз политиками своих семей за границу. Вообще рейс был переполнен и "туда", и "обратно". Туда - ехали кучу наблюдателей и наверняка журналистов. А оттуда - дети \ дяди \ тети \ племянники и т.д. до бесконечности ... либерийских сенаторов и так далее. Но самое интересное - с десяток членов семьи (в широком смысле) Чарльза Тейлора. Кто слышал о нем - хорошо, кто не слышал - википедия вам поможет. В 2 словах - это такой африканский "благой и человеколюбец", президент Либерии '97-'03, осужденный Гаагским трибуналом за "преступлениях против человечности в годы Гражданской войны в Сьерра-Леоне, среди которых террор против гражданского населения, убийства, изнасилования, сексуальное рабство, использование детей в качестве солдат, мародёрство, унижение человеческого достоинства, похищение и использование принудительного труда ". В общем как вы понимаете - прекрасный, чуткий отзывчивый человек, на которую враги возвели кучу напраслины )))....
Но это еще не все. На регистрации эту ораву родственников далеко не самого бедного человека Африки сопровождала еще одна семья. Ну как - "сопровождала", просто было видно, что они знакомы. Эта семья показалась мне еще более странной, чем тейлоровская. 5 человек - 4 обычных американских паспорта, 1 дипломатический; 5 человек - это взрослый мужчина (белый), взрослая женщина (черная), девушка-подросток (белая) и двое пацанов 5-7 летнего возраста (оба черные). У всех - одинаковые фамилии. Так вот догадайтесь у кого из них дипломатический паспорт США ...
У девушки-подростка .. В тейлоровской семье была девочка такого же возраста, то они оба все время щебетали друг с дружкой, и вообще вели себя как ближайшие подруги.
Удивительно, правда? Честно, я всегда считал себя открытым ко всему новому человеком, но сейчас я даже приблизительно не могу объяснить ни наличие у подростка дип-паспорта (когда у папы-мамы (ну мамы приемной конечно) - обычные паспорта); ни то, что владелец американского дип-паспорта НЕ прячась тусуется с семьей человека, который сидит в Гааге за поступки, о которых писать не очень хочется ...
Но "странность" вчерашнего дня на этом не заканчивается) По прилету в Гану, уже за несколько минут до того, как я должен был ехать из аэропорта домой - звонок. От коллеги, который со мной поменялся рабочими сменами. Я полетел, а он остался работать в Аккре. Вот он звонит и просит остаться вместо него в аэропорту, потому что он себя плохо чувствует. Здесь стоит отметить, что у нас работают люди, которые разделяют мой подход к понятию "больной \ здоров". То есть если можешь ходить - то это синоним слова "здоровый".Соответственно меня действительно удивила такая просьба. Конечно, я не отказался и мы договорились, что коллега сейчас поедет в больницу, а мы по пути из аэропорта домой за ним заедем.
Оказалось, что у коллеги подозрение на малярию, дали-то лекарства, сказали через три дня прийти еще раз и они поставят окончательный диагноз ....
Херня, а? ...
PS. И еще к теме Либерии ... Как вы думаете - давать Нобелевскую премию мира кандидату в президенты страны за неделю до выборов - это как называется? (((
Z
zack137
Guest
А починалося все так ) Оце на початку грудня, вперше напевно за цей рік мені перепало 3 вихідних дня ПІДРЯД. З того часу, як я приїхав сюди вдруге, в середині вересня, здається я ще жодного разу не виїжджав за межі Аккри („дякую” Кіндлу))))))), тому я так подумав, що невідомо коли ще така кількість вихідних на мене звалиться наступного разу і таки точно треба кудись поїхати.
Спитався в колеги (вона маніячка по поїздкам і завжди все знає))), то вона порадила Mole National Park. Каже, там слони і сафарі і взагалі це хрін зна де на півночі, туди далеко їхати через всю країну, буде цікаво ) Насправді оце майже вся інформація, яку я знав перед тим як їхати. Ще я знав, що це десь поблизу міста Тамале („поблизу” – виявилося 100 км). І ще я сходив в аеропорту в таку будку, де по ідеї мали б давати інформацію про готелі в країні. Мені дали 3 назви готелів з телефонами, я зрадів і заспокоївся ) Принаймні буду мати де зупинитися, а як добратися до самого заповідника – розпитаю на місці.
Мої вихідні припали на суботу, неділю і понеділок. Плюс до того всього у вівторок на роботу мені аж на 4 „після обіду”. Тобто виходить, що в мене аж 3 з половиною дні. Це круто 
Ще на роботі я розпитав у своїх „дебілів” як мені їхати в то Тамале. Один з них виявився родом з півночі країни і в нього в Тамале живе брат. Він дав мені його телефонний номер. Ну взагалі круто, можна їхати і нічого не боятися 
Лишалися тільки невеличкі проблеми з плануванням. Мій перший вихідний день – це субота. А в суботу вранці в мене уроки французької. Їх в принципі можна похєрити, але я і так останнім часом вчився на так багато як би хотілося, тому вирішую, що вранці ще „відбуду” французьку, а вже в обід поїду.
Потім ще зясувалося, що в суботу також вихідний мій колега по роботі - Ілля. А ми з ним давно домовлялися, що в перший же наш „спільний” вихідний навідаємося в один корейський ресторанчик і основатєльно розпробуємо корейську горілку під корейську же закуску 
Вобшем ідея їхати в суботу накрилася мідним тазом. Ну і ладно, поїду в неділю вранці.
Субота пройшла прекрасно ) Довго спав (попередній тиждень на роботі був просто божевільний, 2 відмінених і потім перенесених рейси, нічні зміни по більше ніж 12 годин і купа всього іншого), потім французька, потім знову спав, потім корейський кабак )) Прийшов я додому пізно і „втомлений” відпочинком ))
Не зважаючи на все, встав я як і планував – година 5 ранку. Швиденько зібрався і поїхав на Nkrumah Circle. Там поблизу є автостанція, звідки, як мені сказали, відправляються автобуси на Тамале. Їхати до автостанції я вирішив на місцевих маршрутках – тро-тро. Частково – бо це прикольно (якщо не забагато), а частково через гроші. Бо таксі би коштувало доларів 10, а на тро-тро я добрався туди (з двома пересадками) за той самий час (бо так само, як і таксі стояв би в заторах) і приблизно за 60 центів.
Коли я висадився на автостанції, була десь 7 ранку. Відразу спитався про автобуси на Тамале. Мені сказали, що це far away і показали на якусь будівлю з червоним дахом і сказали іти туди. Це зайняло добрих 20 хв, бо будівля виявилася далеко. Ще фігня виявилася в тому, що найближчий автобус на Тамале виявляється відправляється в 12 дня. Тобто більше ніж через 4 години. В голову відразу прийшла підступна думка, що можна нафіг то сафарі, не буду я 2 години на жарі чекати автобуса. Але цю думку я прогнав і пішов шукати альтернативні способи добратися до Тамале.
Спитався в таксистів чи є ще в Аккрі місця, звідки відправляються автобуси на північ. Виявляється є і ще й не дуже далеко, за 3 долари вони мене туди відвезуть. Ладно, їдемо. Ця „інша” автостанція виявилася дійсно не далеко. Якби я знав де вона є, то більше 1 долара той сраний таксист би від мене не отримав. А позитив виявився в тому, що прямо посеред тої автостанції там стояв великий і красівий автобус, на якому було великими буквами написано „Тамале”. Круто. Не круто тільки те, що навколо того автобуса вже стояв великий натовп з сумками. Я пішов в касу, де мені сказали, що всі квитки вже продали і наступний автобус буде в 1 годині дня. Ну, думаю, все, поїхав я додому спати. Буде моє сафарі колись іншим разом. Але касирша потім ще сказала, щоб я пішов поговорив з водієм, бо „всяке буває”, може і вдасться знайти місце ))) Що я і зробив. Як це не дивно, місце знайшлося, та ще й біля вікна. А от що дивно – нічого переплачувати чи давати хабаря мені не треба було. Просто прийшов до водія і спитав – місця є? Він каже – є. Продав мені квитки за номіналом (20 доларів за 800 км), я всівся на своє місце і подорож почалася 
Автобус виявився далеко не найгіршим в плані комфорту. Десь приблизно як економ-клас в літаку. Кондиціонер, телевізор (правда краще би телевізора не було). В мене булу думка, що може мені доведеться їхати в салоні з свинями-козами-вівцями-курами, але нічого подібного. Публіка була звичайно не надто аристократична, але якогось дискомфорту я не почував. Водій сказав, що їхати ми будемо від 10 до 12 годин. Це значить, що в Тамале я буду десь о 8 вечора, що вже доволі пізно за місцевими мірками. Я вирішив спочатку трохи подрімати, щоб з організму вивітрилися залишки вчорашньої корейської горілки, а потім вже дзвонити в готель, резервувати номер і планувати як добратися до заповідника.
Через пару годин я поліз з телефону в інтернет читати де ж цей національний парк знаходиться і в якому готелі краще зупинитися. Тут відразу натрапив на неприємні новини. По-перше, від Тамале до національного парку їхати ще 100 км. По-друге їдуть туди всього кілька автобусів, на які квитки треба купувати заздалегідь, бо автобусів мало, а людей, які хочуть їхати – багато )) Ще виявляється, що сафарі в тому парку 2 рази в день – зранку і ввечері. На ранкове я не потрапляю вже ніяк (бо після 8 вечора в той парк нічого не їде), тому треба старатися попасти на вечірнє. Відповідно ночувати в тому ж парку, відповідно вже в вівторок вранці якимось чином старатися добратися назад в Тамале і ще якимось чином прилетіти в Аккру, та ще й так, щоб на 16.00 встигнути на роботу. Вобшем трохи складнощі в плануванні.
Вся ця сукупність складнощів в плануванні визначила готель, в який мені їхати. В одному з відгуків прочитав, що готель African dream хоч і дорогий, зате там неймовірно гостинні господарі і допомагають всім чим можуть. Господарі там – подружня пара з Швейцарії. Це також здалося мені добрим знаком, бо щось подібне я вже мав, коли їздив на схід Гани на водопади. Там готель тримала також літня подружня пара з Німеччини і все там було організовано на стотисячпіццот порядків краще, ніж в аналогах з ганськими власниками.
Останні години їзди був зайнятий спробами досягнути нірвани і відгородитися від навколишнього світу під супровід нігерійських фільмів, які щедро крутили по автобусному телевізору. Я загалом доволі терпляча людина, але нігерійські фільми – це особливий спосіб тортурувати людей і робити з них диких звірів здатних на вбивство (((((
Але все на світі рано чи пізно закінчується. Закінчились і нігерійські фільми і ми приїхали в Тамале акуратно в 8 годині вечора. Перший же таксист думав заробити на мені купу грошей, але він недооцінив вплив нігерійських фільмів на мою психіку і на мою здатність любити людство. Торгувалися ми жорстко і жорстоко. Я чуть не навернув його по голові, коли на моє „Man, 4 ghana cedis – are you going or not?” - він почав скаржитися „you don’t have to talk to me like that”. Не знаю, може зараз це виглядає по-дурному з мого боку – злитися на це, але тоді я готовий був його просто задушити 
Готель African dream виявився за містом. По дорозі я трохи охолов (таксист все-таки погодився везти мене за 4 ганські тугрики) і ми завели з водієм куртуазну бесіду. Він зізнався мені, що давно мріє поступити в армію, бо там великі зарплати, та ще й годують. Але треба мати великий блат і просто так в армію не беруть. Так неспішно розмовляючи ми доїхати до готелю.
Відгуки в інтернеті не брехали. Господар закладу дійсно близько до серця прийняв всі мої проблеми з плануванням і добиранням до заповідника. Я йому просто сказав, коли мені треба потрапити туди і коли мені треба повернутися в Аккру. Він відразу почав дзвонити купі людей, взнавати графік руху автобусів на Ларабанга – так називається село, яке поруч з національним парком. Також він видзвонив когось, хто знав розклад всіх авіарейсів з Тамале до Аккри.
Десь за пів години таких телефонних дзвінків мій графік почав вимальовуватися. Зараз (це неділя вечір) я лягаю спати, встаю завтра (в понеділок) в 3.15 ранку, їдемо (господар готелю на власній машині мене везе, при чому БЕЗПЛАТНО) на автостанцію, щоб купити квиток на автобус, який відправляється в 6 ранку. Паралельно відправляються мої дані якомусь товаришу хазяїна, який завтра забронює мені квитки на вівторок на літак до Аккри. Літак сідає в Аккрі за годину до того, як мені треба бути на роботі і я якраз встигну зїздити додому побритися і вдягнути штани-сорочку ))) Приїжджаю я в то Ларабанга в понеділок десь в 9 ранку. На таксі або на мотоциклі (мене це порадувало))))) мене везуть в заповідник. Там обідаю-відпочиваю до 4 години дня. Потім сафарі, потім вечеря і спати. У вівторок сідаю в 4 ранку на автобус з заповідника до Тамале. Мій рейс до Аккри в 1 годині дня. Такий план 
Наступного дня в 4 ранку ми виїхали з готелю на автостанцію. Господар ще раз мене приємно здивував, бо на середині дороги розвернувся і поїхав назад в готель. Виявилося, що оскільки на сніданок я не потрапляю, а він входить у вартість проживання (70 доларів за добу), то він приготував мені сандвічі на дорогу ))) Може десь в Європі-Америці це і нормально, але тут, на майже на перетині грінвіча і екватора, така турбота про клієнта дивує неймовірно 
На автостанції вже виявилося купа народу. Це при тому що було буквально кілька хвилин після 4 ранку, ще темно. Квитки на перший ранішній автобус вже розкупили. Але добре, що наступний автобус відправляється майже відразу за перший і на нього ще лишилося пару квитків. Повторю, щоб ви зрозуміли масштаб )))) – в 4.15 ранку на „другий” автобус о 6 ранку (всього в автобус влазить 60 людей) лишається 5 непроданих квитків. Ці квитки буквально видирають з рук люди, які стояли після мене в черзі.
Ці 2 години до відправлення автобусу на Ларабангу я протусувався на автостанції, слухаючи „аллаааааааху-акбар” з маленьких мінаретів навколо. Принципова різниця півночі і півдня Гани – релігійна. На півночі майже немає церков, одні мечеті. І ще цікаво, що нема великих мечетей (так само як і на півдні переважно маленькі церкви). Зате мечетей багато і майже всі вони різні.
Автобус (на нього в Гані кажуть Metro-bus) виявився з жорсткими і вузькими сидіннями і взагалі про комфорт не йшлося. Біля мене всівся дядечко в зимовій куртці і шапці (до речі вночі на півночі Гани просто рай ))) не жарко))) і цей дядечко відразу почав мене розпитувати куди я їду і нащо. В кінці він пообіцяв сказати мені, коли буде ця Ларабанга, бо він з неї родом і взагалі знає все навколо як свої 5 пальців.
Асфальтована дорога закінчилася практично відразу за Тамале. Грунтовка була не найгірша, але все одно трясло немилосердно. За кілька днів перед цим по дорозі проїхав грейдер, який „порівняв” великі ями, зате понароблював купу маленьких. Тому трясло не сильно, зате постійно ))
Десь посередині дороги, біля якогось села ми несподівано зупинилися. Кондуктор сказав, що „в нього є інформація”, що далі їхати небезпечно, можуть пограбувати. Тому ми оце будемо тут стояти або поки в попутному напрямку не поїде поліція (і ми впадемо їм на хвіст), або поки з зустрічного напрямку хтось не приїде і не скаже чи безпечно їхати чи ні.
На перший погляд мені ці здалося якимось „розводом”… Але всі інші пасажири не протестували, а тихенько розбрелися навколо автобуса. Я пробував розпитати кондуктора скільки ми оце так можемо стояти, але він відморожувався і казав, що нічого не знає. Але вже хвилин через 15 нас обігнав інший автобус – який відправився з Тамале перед нами, але ми його обігнали по дорозі. Наш водій сказав, що можна їхати. Така логіка мені не дуже зрозуміла – бо все одно ми не дочекалися ні когось з зустрічного напрямку, щоб сказали, що попереду все спокійно, ні озброєного поліцейського в нас також не зявилося… Може в Гані такі традиції, що грабують тільки коли автобус один, а коли два – то вже не грабують, не знаю… ))
Як би там не було, доїхали ми до Лагабанги без особливих пригод ) (тут варто зробити „ліричний відступ”. Як пізніше виявилося, на півночі Гани в ці дні було дійсно не спокійно. Буквально вчора мені потрапила до рук місцева „центральна” газета, де на першій сторінці була новина, що кілька днів тому (оце якраз коли я був на півночі) якісь загони, як вони пишуть “агресивної молоді” вбили щонайменше 12 людей з якогось племені; ще скількись там поранені, нападників шукають, але поки не знайшли і не заарештували нікого). Вобшем Гана – країна спокійна і тиха, це вам не Нігерія, але всякому спокою є межа, часом і тут якась фігня стається )
В Ларабанзі на нас (я + ще двоє дівчат, ми їхали в одному автобусі і вони також прямували в заповідник) відразу накинулися таксисти. Ахрєнєвші в капец ((((( Прямо біля знаку „до заповідника – 6 км) вони заломили з нас ціну по 5 седі (3,75 долари) з кожного і відмазувалися якось хєрнею, що „тут так прийнято”, і не вони такі ціни визначають і т.д. і т.п… Уроди….Цю битву з таксистами ми програли, погодившись на їхні умови. Хоча невеличку моральну перемогу ми отримали ))) До нас в машину хотіли підсадити місцевого tourist advisor’а (який найбільше впирався в ціну 5 седі з людини), щоб ми його довезли до заповідника, бо йому також туди треба ) Ми сказали, що якщо ціна “5 седі з людини”, то хай він також платить, як і ми, 5 седі і тільки тоді він може сісти до нас в машину, мудак…. Платити він відмовився і ми поїхали ))
До заповідника дійсно виявилося кілометрів 5-6. Прямо біля ресепшену там такий облаштований майданчик, де пасеться парочка смішних кликастих свиней з мультфільму Lion King Потворки ржачні до неможливості )) Смішно чавкають і людей не бояться ) Сама будівля знаходиться ніби на горі, а внизу простягаються власне ліси і поля заповідника.
І тут я вперше побачив слонів ) Їх було штуки 4-5, вони спокійно паслися, а навколо них намотували круги кільки антилоп. Сфотографувати це все на просту цифрову мильничку то майже неможливо, але і не обов’язково ) Ця картинка і зараз перед очима і без фотографій 
Я поселився в „гуртожитку” (12 доларів за ніч) і коли виходив з кімнати, то натрапив на групу учнів, яких привезли в заповідник на екскурсію. Останнім йшов озброєний гід. Я спитав в нього чи можна приєднатися – він дозволив. Так почалося моє „піше сафарі” ))
Ладно, в мене перекур, десь потім допишу )))
Спитався в колеги (вона маніячка по поїздкам і завжди все знає))), то вона порадила Mole National Park. Каже, там слони і сафарі і взагалі це хрін зна де на півночі, туди далеко їхати через всю країну, буде цікаво ) Насправді оце майже вся інформація, яку я знав перед тим як їхати. Ще я знав, що це десь поблизу міста Тамале („поблизу” – виявилося 100 км). І ще я сходив в аеропорту в таку будку, де по ідеї мали б давати інформацію про готелі в країні. Мені дали 3 назви готелів з телефонами, я зрадів і заспокоївся ) Принаймні буду мати де зупинитися, а як добратися до самого заповідника – розпитаю на місці.
Мої вихідні припали на суботу, неділю і понеділок. Плюс до того всього у вівторок на роботу мені аж на 4 „після обіду”. Тобто виходить, що в мене аж 3 з половиною дні. Це круто 
Ще на роботі я розпитав у своїх „дебілів” як мені їхати в то Тамале. Один з них виявився родом з півночі країни і в нього в Тамале живе брат. Він дав мені його телефонний номер. Ну взагалі круто, можна їхати і нічого не боятися 
Лишалися тільки невеличкі проблеми з плануванням. Мій перший вихідний день – це субота. А в суботу вранці в мене уроки французької. Їх в принципі можна похєрити, але я і так останнім часом вчився на так багато як би хотілося, тому вирішую, що вранці ще „відбуду” французьку, а вже в обід поїду.
Потім ще зясувалося, що в суботу також вихідний мій колега по роботі - Ілля. А ми з ним давно домовлялися, що в перший же наш „спільний” вихідний навідаємося в один корейський ресторанчик і основатєльно розпробуємо корейську горілку під корейську же закуску 
Вобшем ідея їхати в суботу накрилася мідним тазом. Ну і ладно, поїду в неділю вранці.
Субота пройшла прекрасно ) Довго спав (попередній тиждень на роботі був просто божевільний, 2 відмінених і потім перенесених рейси, нічні зміни по більше ніж 12 годин і купа всього іншого), потім французька, потім знову спав, потім корейський кабак )) Прийшов я додому пізно і „втомлений” відпочинком ))
Не зважаючи на все, встав я як і планував – година 5 ранку. Швиденько зібрався і поїхав на Nkrumah Circle. Там поблизу є автостанція, звідки, як мені сказали, відправляються автобуси на Тамале. Їхати до автостанції я вирішив на місцевих маршрутках – тро-тро. Частково – бо це прикольно (якщо не забагато), а частково через гроші. Бо таксі би коштувало доларів 10, а на тро-тро я добрався туди (з двома пересадками) за той самий час (бо так само, як і таксі стояв би в заторах) і приблизно за 60 центів.
Коли я висадився на автостанції, була десь 7 ранку. Відразу спитався про автобуси на Тамале. Мені сказали, що це far away і показали на якусь будівлю з червоним дахом і сказали іти туди. Це зайняло добрих 20 хв, бо будівля виявилася далеко. Ще фігня виявилася в тому, що найближчий автобус на Тамале виявляється відправляється в 12 дня. Тобто більше ніж через 4 години. В голову відразу прийшла підступна думка, що можна нафіг то сафарі, не буду я 2 години на жарі чекати автобуса. Але цю думку я прогнав і пішов шукати альтернативні способи добратися до Тамале.
Спитався в таксистів чи є ще в Аккрі місця, звідки відправляються автобуси на північ. Виявляється є і ще й не дуже далеко, за 3 долари вони мене туди відвезуть. Ладно, їдемо. Ця „інша” автостанція виявилася дійсно не далеко. Якби я знав де вона є, то більше 1 долара той сраний таксист би від мене не отримав. А позитив виявився в тому, що прямо посеред тої автостанції там стояв великий і красівий автобус, на якому було великими буквами написано „Тамале”. Круто. Не круто тільки те, що навколо того автобуса вже стояв великий натовп з сумками. Я пішов в касу, де мені сказали, що всі квитки вже продали і наступний автобус буде в 1 годині дня. Ну, думаю, все, поїхав я додому спати. Буде моє сафарі колись іншим разом. Але касирша потім ще сказала, щоб я пішов поговорив з водієм, бо „всяке буває”, може і вдасться знайти місце ))) Що я і зробив. Як це не дивно, місце знайшлося, та ще й біля вікна. А от що дивно – нічого переплачувати чи давати хабаря мені не треба було. Просто прийшов до водія і спитав – місця є? Він каже – є. Продав мені квитки за номіналом (20 доларів за 800 км), я всівся на своє місце і подорож почалася 
Автобус виявився далеко не найгіршим в плані комфорту. Десь приблизно як економ-клас в літаку. Кондиціонер, телевізор (правда краще би телевізора не було). В мене булу думка, що може мені доведеться їхати в салоні з свинями-козами-вівцями-курами, але нічого подібного. Публіка була звичайно не надто аристократична, але якогось дискомфорту я не почував. Водій сказав, що їхати ми будемо від 10 до 12 годин. Це значить, що в Тамале я буду десь о 8 вечора, що вже доволі пізно за місцевими мірками. Я вирішив спочатку трохи подрімати, щоб з організму вивітрилися залишки вчорашньої корейської горілки, а потім вже дзвонити в готель, резервувати номер і планувати як добратися до заповідника.
Через пару годин я поліз з телефону в інтернет читати де ж цей національний парк знаходиться і в якому готелі краще зупинитися. Тут відразу натрапив на неприємні новини. По-перше, від Тамале до національного парку їхати ще 100 км. По-друге їдуть туди всього кілька автобусів, на які квитки треба купувати заздалегідь, бо автобусів мало, а людей, які хочуть їхати – багато )) Ще виявляється, що сафарі в тому парку 2 рази в день – зранку і ввечері. На ранкове я не потрапляю вже ніяк (бо після 8 вечора в той парк нічого не їде), тому треба старатися попасти на вечірнє. Відповідно ночувати в тому ж парку, відповідно вже в вівторок вранці якимось чином старатися добратися назад в Тамале і ще якимось чином прилетіти в Аккру, та ще й так, щоб на 16.00 встигнути на роботу. Вобшем трохи складнощі в плануванні.
Вся ця сукупність складнощів в плануванні визначила готель, в який мені їхати. В одному з відгуків прочитав, що готель African dream хоч і дорогий, зате там неймовірно гостинні господарі і допомагають всім чим можуть. Господарі там – подружня пара з Швейцарії. Це також здалося мені добрим знаком, бо щось подібне я вже мав, коли їздив на схід Гани на водопади. Там готель тримала також літня подружня пара з Німеччини і все там було організовано на стотисячпіццот порядків краще, ніж в аналогах з ганськими власниками.
Останні години їзди був зайнятий спробами досягнути нірвани і відгородитися від навколишнього світу під супровід нігерійських фільмів, які щедро крутили по автобусному телевізору. Я загалом доволі терпляча людина, але нігерійські фільми – це особливий спосіб тортурувати людей і робити з них диких звірів здатних на вбивство (((((
Але все на світі рано чи пізно закінчується. Закінчились і нігерійські фільми і ми приїхали в Тамале акуратно в 8 годині вечора. Перший же таксист думав заробити на мені купу грошей, але він недооцінив вплив нігерійських фільмів на мою психіку і на мою здатність любити людство. Торгувалися ми жорстко і жорстоко. Я чуть не навернув його по голові, коли на моє „Man, 4 ghana cedis – are you going or not?” - він почав скаржитися „you don’t have to talk to me like that”. Не знаю, може зараз це виглядає по-дурному з мого боку – злитися на це, але тоді я готовий був його просто задушити 
Готель African dream виявився за містом. По дорозі я трохи охолов (таксист все-таки погодився везти мене за 4 ганські тугрики) і ми завели з водієм куртуазну бесіду. Він зізнався мені, що давно мріє поступити в армію, бо там великі зарплати, та ще й годують. Але треба мати великий блат і просто так в армію не беруть. Так неспішно розмовляючи ми доїхати до готелю.
Відгуки в інтернеті не брехали. Господар закладу дійсно близько до серця прийняв всі мої проблеми з плануванням і добиранням до заповідника. Я йому просто сказав, коли мені треба потрапити туди і коли мені треба повернутися в Аккру. Він відразу почав дзвонити купі людей, взнавати графік руху автобусів на Ларабанга – так називається село, яке поруч з національним парком. Також він видзвонив когось, хто знав розклад всіх авіарейсів з Тамале до Аккри.
Десь за пів години таких телефонних дзвінків мій графік почав вимальовуватися. Зараз (це неділя вечір) я лягаю спати, встаю завтра (в понеділок) в 3.15 ранку, їдемо (господар готелю на власній машині мене везе, при чому БЕЗПЛАТНО) на автостанцію, щоб купити квиток на автобус, який відправляється в 6 ранку. Паралельно відправляються мої дані якомусь товаришу хазяїна, який завтра забронює мені квитки на вівторок на літак до Аккри. Літак сідає в Аккрі за годину до того, як мені треба бути на роботі і я якраз встигну зїздити додому побритися і вдягнути штани-сорочку ))) Приїжджаю я в то Ларабанга в понеділок десь в 9 ранку. На таксі або на мотоциклі (мене це порадувало))))) мене везуть в заповідник. Там обідаю-відпочиваю до 4 години дня. Потім сафарі, потім вечеря і спати. У вівторок сідаю в 4 ранку на автобус з заповідника до Тамале. Мій рейс до Аккри в 1 годині дня. Такий план 
Наступного дня в 4 ранку ми виїхали з готелю на автостанцію. Господар ще раз мене приємно здивував, бо на середині дороги розвернувся і поїхав назад в готель. Виявилося, що оскільки на сніданок я не потрапляю, а він входить у вартість проживання (70 доларів за добу), то він приготував мені сандвічі на дорогу ))) Може десь в Європі-Америці це і нормально, але тут, на майже на перетині грінвіча і екватора, така турбота про клієнта дивує неймовірно 
На автостанції вже виявилося купа народу. Це при тому що було буквально кілька хвилин після 4 ранку, ще темно. Квитки на перший ранішній автобус вже розкупили. Але добре, що наступний автобус відправляється майже відразу за перший і на нього ще лишилося пару квитків. Повторю, щоб ви зрозуміли масштаб )))) – в 4.15 ранку на „другий” автобус о 6 ранку (всього в автобус влазить 60 людей) лишається 5 непроданих квитків. Ці квитки буквально видирають з рук люди, які стояли після мене в черзі.
Ці 2 години до відправлення автобусу на Ларабангу я протусувався на автостанції, слухаючи „аллаааааааху-акбар” з маленьких мінаретів навколо. Принципова різниця півночі і півдня Гани – релігійна. На півночі майже немає церков, одні мечеті. І ще цікаво, що нема великих мечетей (так само як і на півдні переважно маленькі церкви). Зате мечетей багато і майже всі вони різні.
Автобус (на нього в Гані кажуть Metro-bus) виявився з жорсткими і вузькими сидіннями і взагалі про комфорт не йшлося. Біля мене всівся дядечко в зимовій куртці і шапці (до речі вночі на півночі Гани просто рай ))) не жарко))) і цей дядечко відразу почав мене розпитувати куди я їду і нащо. В кінці він пообіцяв сказати мені, коли буде ця Ларабанга, бо він з неї родом і взагалі знає все навколо як свої 5 пальців.
Асфальтована дорога закінчилася практично відразу за Тамале. Грунтовка була не найгірша, але все одно трясло немилосердно. За кілька днів перед цим по дорозі проїхав грейдер, який „порівняв” великі ями, зате понароблював купу маленьких. Тому трясло не сильно, зате постійно ))
Десь посередині дороги, біля якогось села ми несподівано зупинилися. Кондуктор сказав, що „в нього є інформація”, що далі їхати небезпечно, можуть пограбувати. Тому ми оце будемо тут стояти або поки в попутному напрямку не поїде поліція (і ми впадемо їм на хвіст), або поки з зустрічного напрямку хтось не приїде і не скаже чи безпечно їхати чи ні.
На перший погляд мені ці здалося якимось „розводом”… Але всі інші пасажири не протестували, а тихенько розбрелися навколо автобуса. Я пробував розпитати кондуктора скільки ми оце так можемо стояти, але він відморожувався і казав, що нічого не знає. Але вже хвилин через 15 нас обігнав інший автобус – який відправився з Тамале перед нами, але ми його обігнали по дорозі. Наш водій сказав, що можна їхати. Така логіка мені не дуже зрозуміла – бо все одно ми не дочекалися ні когось з зустрічного напрямку, щоб сказали, що попереду все спокійно, ні озброєного поліцейського в нас також не зявилося… Може в Гані такі традиції, що грабують тільки коли автобус один, а коли два – то вже не грабують, не знаю… ))
Як би там не було, доїхали ми до Лагабанги без особливих пригод ) (тут варто зробити „ліричний відступ”. Як пізніше виявилося, на півночі Гани в ці дні було дійсно не спокійно. Буквально вчора мені потрапила до рук місцева „центральна” газета, де на першій сторінці була новина, що кілька днів тому (оце якраз коли я був на півночі) якісь загони, як вони пишуть “агресивної молоді” вбили щонайменше 12 людей з якогось племені; ще скількись там поранені, нападників шукають, але поки не знайшли і не заарештували нікого). Вобшем Гана – країна спокійна і тиха, це вам не Нігерія, але всякому спокою є межа, часом і тут якась фігня стається )
В Ларабанзі на нас (я + ще двоє дівчат, ми їхали в одному автобусі і вони також прямували в заповідник) відразу накинулися таксисти. Ахрєнєвші в капец ((((( Прямо біля знаку „до заповідника – 6 км) вони заломили з нас ціну по 5 седі (3,75 долари) з кожного і відмазувалися якось хєрнею, що „тут так прийнято”, і не вони такі ціни визначають і т.д. і т.п… Уроди….Цю битву з таксистами ми програли, погодившись на їхні умови. Хоча невеличку моральну перемогу ми отримали ))) До нас в машину хотіли підсадити місцевого tourist advisor’а (який найбільше впирався в ціну 5 седі з людини), щоб ми його довезли до заповідника, бо йому також туди треба ) Ми сказали, що якщо ціна “5 седі з людини”, то хай він також платить, як і ми, 5 седі і тільки тоді він може сісти до нас в машину, мудак…. Платити він відмовився і ми поїхали ))
До заповідника дійсно виявилося кілометрів 5-6. Прямо біля ресепшену там такий облаштований майданчик, де пасеться парочка смішних кликастих свиней з мультфільму Lion King Потворки ржачні до неможливості )) Смішно чавкають і людей не бояться ) Сама будівля знаходиться ніби на горі, а внизу простягаються власне ліси і поля заповідника.
І тут я вперше побачив слонів ) Їх було штуки 4-5, вони спокійно паслися, а навколо них намотували круги кільки антилоп. Сфотографувати це все на просту цифрову мильничку то майже неможливо, але і не обов’язково ) Ця картинка і зараз перед очима і без фотографій 
Я поселився в „гуртожитку” (12 доларів за ніч) і коли виходив з кімнати, то натрапив на групу учнів, яких привезли в заповідник на екскурсію. Останнім йшов озброєний гід. Я спитав в нього чи можна приєднатися – він дозволив. Так почалося моє „піше сафарі” ))
Ладно, в мене перекур, десь потім допишу )))
Z
zack137
Guest
Л
=лентяй=
Guest
фотки супер!
тока говно не в тему:D люди некоторые всетаки кушают за компом
тока говно не в тему:D люди некоторые всетаки кушают за компом
Z
zack137
Guest
нефиг жрать среди ночи /images/smilies/tongue.gif=лентяй= написал(а):
W
wolf
Guest
Зак /images/smilies/thumbup.gif